“Слова имеют значение”: украинская культурологиня о связи культуры и безопасности, национальной идентичности и войне

"Рубрика" поспілкувалась із Наталією Кривдою, культурологинею, професоркою університету імені Тараса Шевченка та головою Наглядової ради Українського культурного фонду, про роль культури під час війни, формування національної ідентичності, громадянського суспільства та культурну дипломатію. Вона розповіла, як мистецтво стає простором стійкості, чому персональна відповідальність і державна політика взаємопов'язані, та як українці відновлюють історичну пам'ять і деколонізують своє культурне середовище.

Про культуру як частину національної безпеки

— Як ви сьогодні визначаєте роль культури у війні — як символічну сферу чи як елемент суспільної та національної стійкості?

Культура не інструменталізується, не перетворюється в такому ідеологічному радянському сенсі на "зброю", але точно є частиною нашої національної безпеки. І для того, щоб це було сформульовано в такий спосіб, щоб це було сприйнято, було покладено багато сил та ресурсів значної кількості людей, зокрема моїх та Рени Марутян, директорки Інституту національної стійкості та безпеки, з якою ми разом працюємо над розробкою Концепції національної культури та ідентичності як ключа до національної безпеки. Національна культура — основа національної ідентичності, національна ідентичність — основа національної безпеки. І це, власне, той клей, той простір, де мають визрівати сенси, які або дають нам внутрішнє розуміння, що все недаремно, або, навпаки, як іржа, руйнують нас як спільноту.

До 2014 року ми всі дуже боялися слова "пропаганда". Я прекрасно пам'ятаю Радянський Союз, коли повністю російськомовна пропаганда була частиною способу життя — інколи вітриною, інколи реальними переконаннями людей, але абсолютно точно це було необхідністю, частиною державної політики. І тому ми всі дуже з відразою ставилися до пропаганди.

50 років після Другої світової війни, 50 років спокою в Європі і формулювання нової ціннісної рамки, зрештою, всіх заспокоїли. Не тільки європейців, а й нас після 1991 року. Здавалося, що демократія, відчуття свободи, інтереси громадянина виходять на перший план, на авансцену. Суспільство настільки повірило в те, що тепер так буде завжди, що демократія ніби є природним станом людського суспільства, що ми майже відмовилися від будь-якої структурності, системності і жили в цьому поліфонічному, багатозначному світі.

Це в тому числі дуже потужний спадок постмодерну — з його плинністю, неочевидністю, поліфонічністю, бінарністю, нелінійністю. Побічним продуктом цього постмодерну стало і перенесення на громадське, державне, політичне життя цього відчуття, що істина розчинилася і що правд багато. І тому сьогодні ми хочемо обережно нагадати суспільству, що, можливо, правд багато, але істина — одна.

В стані війни ти маєш дуже чітко розуміти свою відповідальність — як громадянина, як фахівця, як митця.

Говорячи про Український культурний фонд, наприклад, ми в Наглядовій раді вважаємо, що наша найпотужніша задача — сформулювати пріоритети, в межах яких будуть формуватися програми, в яких формуватимуться гайдлайни для митців, діячів і діячок, які хочуть подавати свої проєкти на державне фінансування. Але ми задаємо тільки філософську, світоглядну рамку.

Митець вправі вибирати способи думати над тим, як саме виражати себе через мистецтво. Одна з ключових задач мистецтва — це рефлексія, пошуки відповіді на якісь складні питання. Не все зразу знаходиться, і відповідей може бути дуже багато, але без цих пошуків ми точно перестаємо бути homo sapiens sapiens.

Цей здоровий баланс, здорова гармонія між тим, що держава все ж таки формулює свої задачі, говорить митцю: подумай над цим і тим, як саме митець це робить. Ти частина цього суспільства, ти частина цієї держави. Будь ласка, подумай, що тебе рве на шматки, де твоя душа готова відгукнутися.

Але ми не говоримо: отут буде кіно про героя, а отут буде мурал про загиблого. І з точки зору сенсів, і з точки зору форми — це абсолютне право митця на пошук.

Про ідентичність і персональну відповідальність

— Де, на вашу думку, полягає ця межа між усвідомленою персональною відмовою певної людини від російського культурного продукту — будь-то в якості споживача чи в якості виконавця, людини, яка пропагує щось, — і між культурною забороною держави і державних культурних інститутів? Як ви оцінюєте те, що міжнародна спільнота продовжує споживати російський культурний продукт незалежно від розпочатої росією війни?

Відповідь про межу для мене найпростіша, тому що для мене це давно сформульовано — це персональна відповідальність. Це твоє внутрішнє персональне сумління, твоя совість, твоє розуміння ситуації. І, власне, все це впирається в ті цінності і чесноти, які керують тобою як людиною, які або є, або не є частиною твоєї індивідуальності, твоєї персональної ідентичності.

Професійне, на мою думку, завжди є продовженням індивідуального.

Коли я читаю лекції як професорка університету Шевченка, я не можу не говорити зі студентами про війну, про причини війни, про культурну ідентичність, про те, що ключовою причиною російсько-української війни є стирання української культурної ідентичності. Дивіться, як професорка я наводжу документи, я цитую Парламентську асамблею Ради Європи, резолюцію червня 2024 року, я цитую інші міжнародні документи — але це мій професійний інструментарій. Як людина, як громадянка, я хочу докричатися, достукатися до душі кожної людини.

Грань лежить між персональною відповідальністю і розумінням, що вони є або не є носіями певної ціннісної парадигми і що вони є громадянами України.

Щодо споживання світовою спільнотою російського культурного продукту — це їх право, це їх персональний вибір. Поки що в Європі немає на рівні законодавства — навіть не на рівні якоїсь правової норми — відмови від російської культури. Кожного разу це рішення конкретного колективу.

Metropolitan Opera New York прийняла рішення повністю відмовитись від російського культурного продукту. Європа зріє повільно — через кров, через непорозуміння. Ми в листопаді разом із колегами були в Парламентській асамблеї Ради Європи, в Європейському парламенті в Брюсселі. Темою нашого великого засідання була спроба поділитися з нашими європейськими партнерами напрацьованим матеріалом і розумінням того, що росія через мистецтво на м'яких лапах, як кіт, входить у свідомість європейців.

росія ґвалтує європейську свідомість і робить це м'яко — через мистецтво, привчаючи до нормальності. Ніби промовляючи: "Ми нормальні: у нас Достоєвський і Рахманінов, у нас Шостакович, у нас Дягілєв і «Руські сезони». Буча, Маріуполь — це не про нас".

І це така пастка для свідомості, це така нетривка тканина. Ми ж загартовані кров'ю, жертвами свого народу. Я не так давно читала дослідження: в Україні сьогодні немає родини, у якої б хтось не воював, не був пов'язаний з оборонною промисловістю або в родині немає тих, хто був вимушений переїхати. Тобто в який завгодно спосіб, але ми всі через родинні зв'язки втягнуті у війну. І тому для нас це наш персональний досвід, який гартує, в тому числі, і свідомість.

Є десятки прикладів, коли наші митці вибирають заробітну платню і професійне зростання, а не державницьку позицію, не громадянську позицію. Є ж і інші приклади. Наприклад, ситуація із Владиславом Гераскевичем. Молода людина, свідома — ось у кого кар'єра, кар'єра, яка, по суті, буває один раз у чотири роки. І вага цього рішення — це інколи вага професійного життя.

росія продовжує користуватись надбаннями минулого. В державній системі російської федерації є дуже професійні, якісно навчені, багато років натреновані спеціальні служби, спеціальні люди, спеціальні інституції, які займаються виключно цим — цілеспрямовано і десятиліттями б'ють в одну і ту ж точку.

Розповім історію, яку почула від Ліни Янченко [старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Інститут Святої Софії» Національного заповідника «Софія Київська» — ред.] в Софійському соборі. У 1939 році відкривається знаменитий саркофаг Ярослава Мудрого. Там знаходяться два скелети, два кістяки. Один — точно, ми знаємо, що належить Ярославу Мудрому: людина дуже високого зросту — метр сімдесят для тих часів. А ще він шкутильгає, бо впав з коня, він воїн, і в нього є поранення на скроні — поранення від стріли.

До речі, я прямо придумала це, я всім це тепер кажу, а ви перші це надрукуєте.

Дивіться, всі князі епохи Русі були ветеранами. Ти не можеш бути князем, ти не можеш стояти на чолі свого князівства, якщо ти не водив своє військо в похід. Ветеранська спільнота, князівська династія.

Так от, кістяки забираються в тодішній Ленінград у 1939 році. Там працює такий антрополог — Герасимов. Антрополог Герасимов по кістках черепа робить скульптурний портрет Ярослава Мудрого.

Ми, до речі, ним дуже активно користуємося, в тому числі на наших паперових двох гривнях був оцей портрет. От якщо до нього уважно придивитися, — говорить нам пані Ліна в Софійському соборі, — то подивіться: Ярослав Мудрий намальований, скульптурно зроблений у руській косоворотці. Ярослав Мудрий помер у 1054 році. Там не було цього.

А оця руська косоворотка, національний одяг селянський, — він успадкований від фінського одягу. І це точно не наша історія. Подивіться, це 1939 рік — і вже радянська влада, радянська пропаганда працює на привласнення, на асиміляцію культури.

Вони докладають на це фантастичні гроші — до того, щоб перетягнути на своє, щоб асимілювати нашу культуру: пам'ятник Володимиру біля Кремля, новознятий російський фільм "Королева Анна" [художній фільм про доньку князя Ярослава Мудрого — ред], який знятий так, що жодного разу Київ не згадується, або те, що Ярослав — київський князь. І на пам'ятнику Володимиру не написано, що це київський князь.

Це імперська історія. Це імперія, яка хоче розширюватися, яка хоче поглинати, яка привласнює собі — у фізичному сенсі слова, не тільки символічний капітал — фізично привласнює наш культурний капітал.

Безліч речей були вкрадені у нас за часів радянської влади — починаючи від музичних інструментів з Мізинської стоянки (18 тисяч років до нашої ери), мозаїк Михайлівського золотоверхого монастиря — усе було взято на певний час. У нас є документи, що це було взято на експонування і мало бути повернуто.

Є поняття реституція — повернення цінностей. Є поняття субституція — це заміна того, що було вкрадено. І не втрачено, а вкрадено. І все має повернутися. І Ермітаж, і російські музеї мають віддати все, що належить нам.

Кожного року Інтерпол складає список найбільш розшукуваних артефактів. У 2025 році в цей перелік десяти найбільш розшукуваних речей увійшла фігурка — дитяча іграшка, фігурка бика, яка зберігалася в Маріупольському музеї, якій вісім тисяч років. Ця фігурка, дуже ретельно загорнута в тканину і покладена в дитячу могилку. І вона вкрадена. І ще у 2023 році ми знали, де вона. Але зараз росіяни замели всі сліди. Її вже розшукує Інтерпол.

Це наша спадщина. Це наше право володіти тим, що було знайдено на нашій землі. Демонструвати це, розказувати людям.

Я ненавиджу розмови про селянськість української культури, фольклорність, шароварщину. Часто мене питають: де ваш Чайковський, ви відміняєте консерваторію, ви відміняєте Чайковського — кого ви хочете поставити на його місце?

По-перше, я хочу поставити Лисенка, великого українського композитора, який заснував цю інституцію. А по-друге, я хочу сказати, що у нас є плеяда великих композиторів. Але наші композитори розстріляні. Наші композитори, письменники, митці розстріляні в Биківні, в Сандармосі, в Карелії, замучені в ГУЛАГах. Це пряме відчуття персональної травми.

Про громадянське суспільство та культурну дипломатію

— Після 2022 року в Україні суттєво активізувалося громадянське суспільство. Яку роль воно відіграє у збереженні та розвитку культури? 

Більшість проєктів, які подаються на всі програми і на всі лоти в межах грантового сезону Українського культурного фонду, подаються громадськими організаціями.

Є і митці, і мисткині, і органи самоврядування — селищні, міські ради, багато бізнесів, багато спілок. Але більше 50, мені здається, до 60 відсотків подаються громадськими організаціями. У цій сфері ми говоримо про їх надзвичайну активність. Громадські організації в сфері політичного і соціального життя мають виконувати функцію watchdog, функцію підтримки і певного спостереження.

Дуже потужну роль громадянське суспільство грає в сфері ветеранської політики, в сфері реабілітації і відновлення воїнів, які повертаються з фронту.

Найбільші фонди, які збирають гроші на армію, — це теж громадські організації. Найбільші фонди, які намагаються займатися реабілітацією, протезуванням, психологічним поверненням, — це теж громадські організації. Мені здається, що це один із найпотужніших гравців зараз. Але, звичайно, і держава та державні інституції. Держава витримала перевірку. В промовах путіна і російських пропагандистів часто звучить наратив, що ми failed state, тобто "держава, яка не відбулася", або що ми штучна держава, яку придумали Ленін та Сталін. Ми не failed state. Державні структури вистояли. Я точно знаю, що ми робили помилки, що у нас, як у громадян, є дуже серйозні претензії до багатьох систем, які створюють цей внутрішній екзоскелет, кістяк держави. Так, претензії є. Але держава витримала — прикордонна служба, поліція, система охорони здоров'я, освітня система. Коли 1 квітня 2022 року університет Шевченка відновив навчання, і я перший раз почала читати лекцію своїм студентам, у мене було враження, що я плачу перед екраном, студенти плачуть там десь — за відчуття, що ми змогли, що ми повернулися, що в нас не забрали те, що для нас важливо. Що таке стерти національну ідентичність? Це забрати нашу самість, окремішність, самобутність, не дозволити нам залишатися суб'єктами — суб'єктами політичної діяльності, суб'єктами нашого власного життя. Росіяни хочуть зруйнувати нас, наші правила гри, наше перебування, наше існування в межах цієї країни і цієї території.

І тому я думаю, що держава витримала. Так, ми хочемо, щоб вона була більш успішною, ми хочемо, щоб вона була людиноцентричною, щоб вона виконувала ті обов'язки, які на неї покладені, щоб вона зберігала і забезпечувала права громадян. Але вона є. Нам є до кого апелювати і говорити: "ставай краще». Тобто держава є, і ми можемо її вдосконалювати. І це величезна перевага, величезна перемога. Тому при всіх претензіях, при всіх болях, нам є де зростати — державні системи витримують.

Сьогодні національна ідентичність — один із найбільш затребуваних термінів. В науці, в академічному середовищі він існує дуже давно, це наш робочий інструмент. Він сплив на поверхню і виявився верхівкою айсберга величезного пулу питань, пулу категорій, які дуже важливі для нас.

Є два шляхи формування ідентичності. Ідентичність через кров, тобто ми брати і сестри, ми розуміємо одне одного, ми тут виросли, у нас спільна традиція — отак ми беремо шлюб, отак ми ховаємо своїх померлих, отак ми одягаємося, отакий у нас борщ чи янтик. І ми цю спорідненість відчуваємо через мову, через традицію, через культуру. 

Є ідентичність через цінності, і це свідомий вибір. Не має значення колір шкіри і кров. Немає української, або китайської, або єврейської крові. Культура не передається через генні набори, через геноми. Культура передається через цінності. І тоді людина свідомо вибирає свою приналежність до цієї групи людей, до цієї нації — я бачу своє майбутнє з цією нацією, я розділяю її цінності, я лояльний до прав, правил, норм, законів, я розділяю громадянську і політичну культуру цієї спільноти і, відповідно, беру на себе відповідальність. А ця спільнота бере на себе відповідальність за мене.

Ідентичність через цінності — це завжди вибір. Ти свідомо хочеш залишатися або бути належним до цієї нації, до цієї спільноти. Бути зі своєю країною в кризові часи, воювати, здавати кров, платити податки, зберігати бізнеси і робочі місця всередині країни і, більше того, розвиватися, намагатися бути частиною сил оборони в будь-який спосіб, який сьогодні для тебе можливий, для тебе прийнятний — це вибір. Це не "так сталося". Це свідомий вибір. 

Гіпотеза, яка сьогодні працює в українській науці — це те, що українська національна ідентичність формується на перетині цінностей і крові. Ми хочемо справедливості по відношенню до наших культур. Українці, кримські татари, євреї — надто довго ми жили в умовах геноциду, культуроциду, лінгвоциду. Над нами сміялися, нас винищували, нас забороняли. Нам потрібна справедливість по відношенню до наших культур, повага до нас — як українців, кримських татар, євреїв, гагаузів, молдаван, які всі живуть на території України. Тому національна ідентичність сьогодні стає такою лінзою, через яку сходяться всі промені. Вона небезпечна, її дуже часто ангажуть різні сили. Ми ледь змогли відбитись, принаймні в науковому середовищі, від розуміння національної ідентичності як націоналістичної позиції. Це не націоналістична позиція, це свідома національна позиція, коли ми говоримо про українську націю як про політичну націю. 

Зараз в Україні почалася велика робота з формування нового розуміння національної ідентичності. У нас є закон про національну та громадянську ідентичність, є й відповідна стратегія — і це, безумовно, добре. Водночас цей закон потребує уточнення, адже обставини суттєво змінилися. З наукової точки зору саме розділення на національну і громадянську ідентичність виглядає небезпечним. Це питання безпосередньо пов'язане з тим, які "незручні" питання про ідентичність і культуру сьогодні існують в українському суспільстві і звучать у публічному просторі.

Інтелектуальна робота над цією темою розпочалася під егідою Міністерства молоді і спорту. Поясню, чому саме цього міністерства, а не, наприклад, Міністерства культури. Як з'ясувалося, і сам закон свого часу був ініційований співробітниками та колегами Міністерства молоді і спорту, і саме на це міністерство була покладена відповідна політика. Ця модель була запропонована дуже широкому колу учасників: академічній спільноті, практикам, державним службовцям, діячам культури та представникам громадських організацій з усіх областей України. У грудні відбулася велика зустріч — круглий стіл, брейншторм і стратегічна сесія. Було визначено десять напрямів роботи. Приємно, що до академічних рекомендацій дослухалися, і нині працюють десять робочих груп. Вся ця робота відбувається на волонтерських засадах. Це ініціатива людей, які хочуть допомогти державі якісно сформувати політику у сфері національної ідентичності. Я дуже сподіваюся, що нам вдасться вийти на добрий результат. Це складно, бо раніше ми системно цим не займалися, а тепер хочемо швидкого ефекту. Проте не робити цього взагалі — неможливо.

Я сподіваюся, що колективний розум спрацює і що ми просунемося у бік глибшого розуміння ідентичності. Дуже хотілося б, щоб закон було переглянуто, а стратегія виписана значно якісніше, адже нинішня стратегія національної ідентичності виглядає, м'яко кажучи, нереалістично. Водночас вона є для нас життєво необхідною.

— Чого найбільше бракує українській культурній дипломатії — ресурсів, інституцій чи узгодженого наративу?

Сьогодні їй бракує всього вищезазначеного —  ресурсів, інституційної спроможності, спільного наративу, системності, каналів комунікації і, зрештою, фінансування. Я з великою повагою ставлюся до колег з Українського інституту, який є частиною Міністерства закордонних справ, але очевидно, що без системної державної підтримки ці завдання неможливо реалізувати в повному обсязі.

З іншого боку, у нас є нижній, народний, суб'єктний шар культурної дипломатії. Суб'єкти й організації, персони, митці й мисткині, діячі та діячки культурного поля самі виходять на культурну дипломатію, самі здійснюють десятки, а інколи й сотні актів культурної дипломатії. Наприклад, проєкт "Дивись українське" — понад 100, тільки за місяць, мені здається, подій за кордоном: покази документального кіно, фотовиставки, всесвітня прем'єра фільму і демонстрації у більш ніж 40 країнах фільму "Війна очима тварин". Це рух знизу, ініціатива, яку дієвці здійснюють власними силами.

— Які теми українського досвіду війни ризикують залишитися "внутрішніми", якщо їх не перекладати мовою глобального контексту? І чи всі теми потребують такого "перекладу"? 

Говорячи про досвід війни, який потрібно доносити до світу, я у межах своєї експертизи виокремлюю три рівні.

Перший — геополітичний. Нам знову і знову потрібно пояснювати Європі, що межа між світлом і темрявою проходить саме через нас. Цю ідею ще у ХІ столітті сформулював митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", де йдеться про Київ як про межу між двома світами. Ми й досі залишаємося цією межею. Ми маємо постійно наголошувати партнерам, що імперія (росія — ред.) не зупиниться і що геноцидальна політика рф рано чи пізно прийде й на їхні території. Допомагаючи Україні, вони фактично допомагають собі.

Другий рівень — військовий. Я не є експерткою у цій сфері, але маю родину, друзів, студентів і близьких людей, які служать. З їхніх розмов і з відкритих джерел стає зрозуміло, що Європа не готова до сучасної війни — ані з точки зору інфраструктури, ані з точки зору методів ведення бойових дій. Український досвід у цьому сенсі є унікальним, і ним необхідно ділитися з партнерами.

Третій рівень — гуманітарний. Ми маємо в розумний і відповідальний спосіб показувати справжню, нелюдську природу цієї війни. Без гламуризації, без романтизації, без будь-яких ілюзій. Це хижа, антигуманістична навала, яка знецінює людське життя, гідність і свободу та нищить людину на всіх рівнях.

На мене велике враження справив документальний фільм "Мирні люди",  українсько-канадсько-французький документальний фільм 2024 року, створений режисеркою Оксаною Карпович. Він побудований на побутових розмовах російських військових. Ще одна стрічка, показана на Берлінале, — "Сліди",  про свідчення українців, які пережили сексуальне насильство під час російської агресії. Наші метафори й пояснення розраховані на людину з внутрішнім ціннісним ядром. Але коли ми намагаємося застосувати ці підходи до тих, хто вчиняє такі злочини, ми потрапляємо в іншу реальність. Там не діють закони, притаманні людині. Я називаю це не антикультурою, а акультурою.

Європейська цивілізація довгий час жила в ілюзії, що її цінності, правила і гуманістичний досвід є універсальними. Війна показала, що це не так. До цього світу неможливо підходити з інструментами, виробленими європейською культурою.

Мені здається, що саме мистецтво володіє цією чарівною мовою, воно здатне розгрібати лушпиння і проникати до ядра та крізь усі оболонки показувати відсутність гуманності, гуманістичності і людяності у найпроникливіший спосіб. 

Про деколонізацію та історичну пам'ять

— Чи є якісь колоніальні переконання в думках українців, які досі не зникли, не викорінені з певних причин? Що насправді означає деколонізація українського культурного простору поза перейменуваннями та демонтажем пам'ятників і вулиць?

Це те, що в науці називають символічною політикою. І це одна з найуспішніших стратегій формування національної ідентичності. Символічна політика проявляється, зокрема, у неймінгу — як ми називаємо, у практиках спільного пам'ятання, комеморації та меморіалізації. Серйозний зсув у суспільній свідомості полягає в тому, що ми почали дивитися на своє радянське минуле як на колоніальне.

Іноді це наратив, з яким можна звернутися до свідомості неєвропейців. Важко не програти цю гру, бо для багатьох країн Африки і Сходу Радянський Союз — а славу та репутацію якого привласнила російська федерація — був тим, хто навчав їхніх студентів у далеких 80-х, 90-х і продовжує це робити зараз. Я чула від колег з Українського інституту про розмови в африканських країнах: коли ми кажемо, що були колонією Радянського Союзу, вони питають: "Про яку деколонізацію ви говорите? Ви хотіли звільнитися від Радянського Союзу? Він єдина країна, яка навчала наших студентів, присилала нам зерно, будувала дамби!" Ми намагаємося пояснити, що це було наше зерно, українське зерно. І навчалися ви у Вінниці, Харкові та Києві, не лише в Москві чи Ленінграді.

Так не працює. Потужний, привласнений дискурс про те, що Радянський Союз завжди підтримував антиколоніальну боротьбу африканських країн, існує досі. І коли ми кажемо: "Ми не Радянський Союз, ми теж були його колонією", вони цього не розуміють. Принаймні роблять вигляд, що не розуміють.

Наведу хороший приклад деколонізації. Два тижні тому я була в Національному драматичному театрі імені Івана Франка, який святкував свій ювілей. Як виник цей ювілей? До кінця 2025 року у Вікіпедії та інших джерелах зазначалося, що театр у прекрасному Івано-Франківську був заснований у 1939 році. Це не прописані наративи, не пропаганда: ніби прийшла радянська влада, принесла електрику в кожну хату й заснувала театр, названий іменем Івана Франка.

Молоді львівські мистецтвознавці, театрознавці та команда Ростислава Держипільського розкопали справжню історію: театр у Станіславі існував ще з 1910 року. Він пережив першу радянську окупацію 1939 року, націонал-соціалістичну окупацію під час Другої світової війни та другу радянську окупацію. Нам нав'язали дату 1939 рік. Насправді театр має 115 років. Це те, що я називається "перевинайти себе", прочитати свою історію по-справжньому, зняти чорні й рожеві окуляри, побачити, як усе було насправді, і розповісти про це доступно. Вони деколонізували свою історію: не радянська влада, а громада заснувала театр у 1910 році.

Більше того, театр носив ім'я Тобілевича — родини корифеїв українського театру кінця XIX століття: Тобілевичі, Карпенко-Карий, Кропивницький, вихідців центральної частини України. Але театр імені Тобілевича був створений в Івано-Франківську. Один із потужних, отруйних наративів, який просуває путін, крім міфу "Україну придумали Ленін і Сталін", — про західну і східну Україну. Ні, ці території відчували спільність, культурну спорідненість, мали єдиний мовний і літературний простір.

Коли блискучий український композитор Микола Лисенко святкував своє 50-ліття, він робив тур по різних містах України. На заході України, на частині земель, які тоді входили до Австро-Угорської імперії, його, київського композитора, тобто умовного "москаля", як би зараз сказали наші вороги, приймали з оваціями, дарували подарунки, люди стояли годинами на концертах і аплодували. Це теж свідоме розрізання тіла України по Збручу, по Дністру, по Дніпру. Марко Вовчок друкувалась в західноукраїнських часописах. Іван Франко приїжджав у Київ, на київський парнас, де жили Старицький, Лисенко, родина Косачів, жив у них вдома, і це було нормально. Вони відчували спільність, писали однією мовою, говорили про одні й ті ж речі. Оця тяглість культурної, мовної, релігійної традиції — тяглість націєтворення, державотворення. Мені здається, що це дуже важливо. Оце і є деколонізація.

Розуміти, що ніхто нас не створив — ні Ленін, ні Сталін. Ми визрівали самі. Коли 24 серпня писатимете в соцмережах про 35-річчя Незалежності, не пишіть "святкуємо Незалежність", пишіть "відновлюємо Незалежність". Слова мають значення.